Легенда «Перстень»
– Романе-е-е-еее… – шепотіла осока вздовж берега Фоси.
– Романе-е-е… Та він не чув, не поспішав до того місця, де попрощався з Лесею. Попрощався і пішов у військо, а вона чекала і молила Бога, щоб живим повернувся. Приходила на берег біля мосту, тут була їх пристань, і тихенько пошепки, кликала: «Романе-е-е», а вітер підхоплював його ім’я і ніс понад водою у ліс.
Час ішов. Леся часто опускала руку з перстнем у воду і серце завмирало. Загадувала, чи стягне вода з пальця Романового подарунка, чи ні, чи ще він прив’язаний до неї, чи забув. І от сьогодні перстень залишився на пальці. «Мій коханий», – шепотіла дівчина і йшла додому. Вона жила надією та любов’ю. А коханий… Його голову задурманила війна та горілка. Перестало його серденько тривожитися за кохану дівчину, забув, відпустив свої мрії.
І коли вона одного разу витягнула руку з води, а перстня не було, дівчина все зрозуміла. Від сліз солоніла вода у Фосі. Леся плакала тут ночами, прощалася з Романом. Не змогла більше тут жити, бо все нагадувало про нього. От і поїхала з села.
А коли через Глиняни проходило військо козаче, то один хлопець аж заплакав, побачивши моста. Вітер шепотів його ім’я, а усі дивувалися, це ж яка сильна була у дівчини любов і як хлопець її зруйнував байдужістю.
Шукав він поради, як знайти і повернути Лесю, та одна знахарка сказала: « Їй треба на палець надіти той перстень». Та де тепер його знайти? От і не побачилися вони, бо хлопець пішов далі із військом, а дівчина до Глинян так і не повернулася. Вони залишилися, як два береги Фоси без мосту. От і перстня до сьогодні ніхто не знайшов.
Татари не жаліли нікого: ні дітей, ні старих, ні тих, хто чинив опір. Одних вбивали, інших калічили, здорових забирали в полон, як здобич.
Люди готувалися до нападу: викопали глибокий рів, насипали високі береги і запустили воду. Фоса готова «Не пройдуть», – раділи. Але вирішили моста збудувати. Дерев’яний красень розводився на один бік, щоб татари не змогли подолати. Височіли стіни укріплень і вежі для вартових, за якими жило маленьке містечко Глиняни. Хотіли вільно дихати, а весь час панував страх. Ворог не спав.
Та хлопці ладнали човни і перепливали Фосу, майстерно розвертаючи їх біля берегів. Ловили рибу і хизувалися, чия більша. Дівчата кидали на воду вінки на Купала. Та бувало, що і човном возили якого приїжджого пана чи якого вельможу.
А коли у Глинянах Хмельницький із військом стояв, то ті сміливці вплав перепливали і не боялися глибини. Жартували із місцевих хлопців: « Маєте такий оберіг і боїтеся глибини? Набирайтеся сили, бо Дніпровські хвилі стрімкі». Наші хлопці готувалися до війська Хмельницького, заздрили його сильним воїнам.
В бою Фоса зробила своє. Татари старалися переплисти, та не вдавалося їм таке, от і йшли на дно.
Минули часи, вода змаліла, сонце висушило дно. Дожила Фоса і до наших днів. Трохи присипана, заросла деревами і кущами. Не одну татарську стрілу на її дні можна знайти, бо татари їх не жаліли, коли йшли у наступ. Сьогодні на дні Фоси криється не одна таємниця. Коріння старих дерев тримає не одну знахідку тих часів як доказ нападу варварів-татарів
Локація на карті – https://maps.app.goo.gl/CKKedN1qRyTawPim8