Легенда “Велетень”
А було це ще у ті часи, коли через нашу місцину ночами переходили велетні. Вони старалися не потрапляти людям на очі, а прямували у Карпати чи звідтіля. Чому вони так переходили, не знаю, але з одним із них пов’язана ціла історія.
Сонце вже сідало, коли мати почала звати Оксану, та її ніде не було. І брат вже шукав по сусідах та подружках, тому мати вирішила, що вона пішла до родичів у сусіднє село. Треба було чекати ранку, тому всі заспокоїлися, помолилися і пішли спати.
А Оксана… Серце у неї розривалося, бо Грицько покинув її. От так просто, не пояснивши нічого, тільки злісно усміхнувся при зустрічі і сказав: «От і шукай тепер поворотку гору, бо я не підійшов». Кілька днів Оксана ламала собі голову, про що це він і до чого? Аж тут Богдан, друг Грицька, пояснив, що Грицькові щось Ганна наговорила на Оксану, от він і злиться. Чому Ганна на Оксану? Вони ніколи і не розмовляли, тим більше про Грицька. Один Богдан знав про Оксанину біду і розраджував її як умів. А вона мовчала, хоч капали сльози.
Не витримала Оксана і цієї ночі думала сховатися від усіх назавжди. Пішла у діброву, дочекалася вечора і рушила вздовж поля до річки. Аж тут їй здалося, що хтось за нею іде. У душі похололо і ніби потемнішало. А він спостерігав за нею, при місячнім сяйві розглядав її, чув її тихий плач і йому вона припала до душі. Йому, великому та потворному, що ховався від людей, щоб не налякати. От і її він боявся налякати, тому і крався тихцем, легенько нахиляючи дерева. З кожним кроком, вона йому ставала своєю, рідною. А він думав, як з нею поговорити… Серце його відчуло, що люди її скривдили, як і його колись. От і вирішив їй допомогти.
А Оксана почала бігти… «Швидше б до річки і заховатися у ній, щоб ніхто не знайшов». Уже чути шум води, уже берег і… вона стрибнула з висоти, бо навіть не знала, яка тут глибина. Вода… Оксана, від страху втратила свідомість…
Опритомніла вона від дотику свого мокрого одягу і чогось теплого, і приємного. Оксана відчула спокій і захищеність. Не з’ясовуючи де вона, дівчина просто заснула.
Прокинулася Оксана від сонячних променів, що лоскотали її губи. Розплющивши очі, вона завмерла – великими, добрими очима на неї дивився і усміхався Велетень. Так тривало хвилин п’ять. Вона боялася поворухнутися, думала чи ще спить, чи вже втопилася? А він тремтів від її здивованого погляду. Вони мовчки розглядали один одного. Раптом Велетень заплющив очі, а вона відчула його добру душу, тому теж заплющила очі і поклала свою голову так, як була – на його груди, бо зрозуміла, що спить на ньому. А він її обійняв, бо боявся, що втече.
Пообіцявши повернутися, дівчина прийшла додому, де всі уже знали про Велета-каліку. Їх зранку бачили косарі і те, що у нього великий горб на спині. Батько і мати сварили її, а брат мовчав. І вона зрозуміла, це не її сім’я, тут вона більше не залишиться.
Ввечері Оксана зібралася до нього. Їй не вдалося взяти все необхідне, хоч приготувала, бо батьки та ще й сусіди бігли за нею і намагалися зупинити. Побачивши це, Велет кинувся на захист Оксани і, перечепившись через потічок, впав, обійнявши Оксану і підставивши спину ударам.
Прозвучав сильний тріск і вибух. Люди зупинилися, бо пил стояв стовпом і потемніло. Почали кликати Оксану, та так і повернулися в село самі.
А на ранок у людей було велике здивування – там, де упав каліка-велетень, з’явилася висока гора. Дівчини так і не знайшли, хоч кликали та шукали по горі щодня. Доки кликали і шукали її, то гора росла, як жива, з кожним днем все вища і вища. Вже і вершина ховалася високо у хмарах. Почала гора лякати людей, от і перестали вони ходити на гору, де упав каліка, на Калічу гору. Почала гора зменшуватися. Заспокоївся велетень – нікому не віддав Оксани.
А вночі можна почути тут то плач дівчини, то стогін Велетня, то перешіптування закоханих.
Локація на карті – https://maps.app.goo.gl/MJADxguuxmjapEen8