Ха! Хіба це важко зорати поле? Тільки б кінь не спотикався і плуг не попадав на каміння.
От і орали землю. Зоряне поле – скарб. Та і плуг на вагу золота у такий час. А там, де добра земля, селилися люди. Притулилося село до глини, бо вона дихала життям і нею лікувалися. Глини було багато, тому нею виліплювали свої ліплянки, посуд… Потім люди побудували там цегельню, бо все удосконалювалося і хати будували цегельні. І не дивно, що це місце приваблювало у всі часи людей. Підніймалося воно над рівниною, річками та лісами. Тому, досліджуючи простори глинянських земель, люди відкрили цікаву знахідку – палеонтологічну стоянку, де ще за часів первісних людей там теж було тимчасове поселення кочівників. Вони полювали, рибалили, вивчали територію, але клімат їх гнав у пошуках тепла.
Місце цієї стоянки цікаве і сповнене духом предків. Та і не дивно, бо недалеко відкривається панорама сьогоднішніх Глинян. Тому і криється там ще одна таємниця містечка – видно хрести чотирьох церков, що тримають небо над Глинянами.
Легенда “Глина-Галина”
– Важай, Галинко, де ж так на край прірви глиняної сміливо ступаєш. Глина може обвалитися. Не боїшся?
Дівчата стояли за її плечима, а вона мов птаха, що збирається злетіти, роздивлялася всю околицю села. Роздивлялася, усміхалася… День був чудовий, літній. Дівчата кликали до роботи, бо «до вечора близенько, а роботи багатенько», як казав дід Дмитро.
– Галинко, доганяй, – дівчата пішли, а вона ще на мить затрималася і враз відчула, що не може ступити і кроку. Ноги ніби приросли до глини. Дівчина вдивлялася на глину, що втягувала ноги і не розуміла, що робиться. Їй би вхопитися за щось, та кругом одна трава між глиною. Галинку охопив страх, та вона не закричала, бо відчула тепло у ногах. Глина ніби гріла її прохололі босі ноги. Галина відчула, як якась дивна сила її наповняє, аж повітря їй забракло. Вона вхопила ковток і відчула присмак глини.
– Та що ж це таке: на губах і язику відчувалася глина, а по ногах ніби повзали глиняні жучки і лоскотали. Дівчина уже не боялася, а просто чекала, що буде далі. А далі глина відпустила її, і Галинка, сміючись, сказала: «Дякую, глино». Подяка виявилась особливою, а дівчина – вибраною.
Коли вона підбігла до дівчат, то вони помітили, що її чорні коси посвітлішали на кінцях. Вона тріпнула ними, ніби глиною замастила. А коли ступила у чан з глиною, щоб ногами місити, то глина аж засвітилася. Того дня вся глина, яку дівчата місили, була світлішою. Дід Дмитро сплеснув у долоні: «От диво, усе була темною, а тепер… Що ви, дівки, туди додали?
– Сонця!!! – засміялася Галина, а дід ніби і повірив, бо нічого не відповів, тільки задивився на її коси, що виблискували, як солома, уже від п’ят до плечей. Помітивши це, дівчина і сама зніяковіла.
– Що це за чари? – думала вона, бо колір волосся зливався із глиною.
Хата, яку чоловіки будували для жінки Параски, була світлою і святковою. Усе село збіглося подивитися. Дівчата і самі не розуміли, аж до того випадку, коли одного разу Галина не прийшла на роботу, і глина знову потемніла. А на другий день, коли вона прийшла і ноги вставила у глину, то глина засвітилася. Почали жартома називати її глина – Галина. А вона не ображалася, бо відчувала себе королевою живої глини, і волосся її давно зробилося кольору сонечка, кольору глини. Кажуть, що там, на глиняному уступі, їй приснився віщий сон, але вона тільки усміхалася і нікому нічого не розповідала.
Жила Галина ще у старих Глинянах, які потім згоріли. Казали люди, що під час пожежі хати ліплянки голосили жіночим голосом.
Роки притрусили згарище попелом часу. От і зберігають старі черепки та копійки згадку про перше поселення Глинян. А глина живе і тепер у кожній цеглині. Кажуть, що коли обіймати глиняну стіну, то людина і виліковується, і набирається сили. Ще корисно їсти із глиняного посуду. А діди наші спали на глиняних печах, тому і болячок було менше… Глина лікувала у сні.
Недарма ми живемо в Глинянах !
Локація на карті – https://maps.app.goo.gl/9eK1zwNJnMGDoP3y5