Легенда “Жертовна любов”
Тиха ніч розкидала зорі, і вони падали ген-ген за небокрай. Хотілося жити… Літня жінка вийшла на балкон красивого замку і сіла у зручне крісло-гойдалку. Вона прикрила плечі теплою хустиною і, втягнувши голову у плечі, заплющила очі. На обличчі сіяла усмішка, а думками вона поринула у спогади. Туди, де колись була ще підлітком, малим дівчиськом, а він… він був сином заможного пана. Тільки от як панич він себе ніколи не поводив: бігав із простими хлопцями, допомагав їм пасти корови, часто працював із ними в полі, щоб батьки не бачили, приносив їм харчі, які цупив на кухні. Хлопці дуже його поважали і вважали за свого. Та і ззовні Володя був як звичайний сільський хлопець, тільки з жаринкою в серці. Кучерявий чорний чуб з-під якого на світ дивилися великі сині очі. Багато дівчат задивлялися на його вроду. І вона, маленька, худенька, русява… Дуже любила спостерігати за ним ще з того першого разу, коли його батьки приїжджали у їх замок в гості. Тоді їхні очі вперше зустрілись у довгому погляді. ( Літня жінка усміхнулася, крізь вії проступила сльоза) У цьому погляді вона і втопилась на все життя. Її любов була таємна, ніжна, чиста. При зустрічі очей вона мліла, але він і не здогадувався, що живе у її серці. Бо такий красень ніколи не погляне в її бік, вона так розуміла. І ніякі титули не допоможуть. Її любов була приречена.
Життя вносило свої корективи: то зустрічалися стежки, то розходилися. Ці короткі хвилини давали їй сили жити, а разом із тим, жила малесенька надія, що оселилася в її душі після їхнього вальсу на одному бальному вечорі. Тоді вона і не дихала, так хотіла, щоб ця казка тривала вічно. Але… він поїхав, вона залишилася. Вони ніколи не спілкувалися, тільки очі в очі. Розуміли, що віддала його іншій сама.
Дізналася, що він одружився і вже має дітей. От тільки, що могла зробити – це молитися за його сім’ю і просити у Бога щастя, бо дуже любила. Любила, віддавши свою любов у жертву.
І от їм за їхню жертву Бог послав зустріч, яка оживила їхні душі та нічого не змінила, бо життя назад не повертається.
– Ти ще довго будеш тут сидіти? Уже і роса впала на траву, – запитав лагідно чоловік.
– Я ще трішки посиджу, – відповіла вона і поправила хустину на плечах та волосся.
– Чекаю тебе, бо ти не сидиш, а літаєш, – засміявся він.
А вона закрила очі і пригадала зустріч у закинутій будівлі, куди ніколи не заходила. Щось ніби туди тягнула, а там він і очі в очі. Вони цілувалися і розказували, як мучились. Вона плакала, бо виявилося, що він її теж любив. Любив, та не знаходив стежки для розмови. Він тулив її до свого серця і вони прощалися. Тепер уже розуміли, що прощаються до наступної зустрічі. Було кілька коротких зустрічей, на яких вони переживали все життя і любили.
Вона перевела подих і, нічого не боячись, сильно розплакалась. Десь у маєтку загавкав собака. Вона здригнулася і витерла сльози, які продовжували текти. «Володю, Володю», – промовила вона ледь чутно і закрила обличчя руками. Сон зморив її, вона заснула. А замок польського пана задумливо височів на окраїні поселення, потопаючи в саду.
– Ну що, маленька, доганяй, – кричав чорнявий хлопець і тікав, а вона намагалася бігти за ним.
– Дожену-у-у-у, – кричала вона услід та губила його з поля зору. Він уміло ховався за кущами, а вона не встигала. Мовчки вбігла із дня у ніч і… прокинулася. Перший промінь лягав на її обличчя.
– Володю – вихопилось із її уст його ім’я.
– Тобі щось приснилося? – спитав чоловік.
– Ні, от знову заснула – відказала вона, піднімаючись
– Ти ж мене не слухаєшся. А треба… збиратися…
– Що, поїдемо? – очі наповнились слізьми. – Ти вже вирішив? Він лагідно кинув головою.
– Так скоро, я думала аж весною?
– Не виходить так. Мусимо цього тижня. – Вона закрила очі і прошепотіла. – «Прощавай», – розуміла, що більше вони не зустрінуться, хоч надію берегла.
Цього тижня у польському маєтку йшли жваві приготування до виїзду. А от вона ходила, як тінь, то плакала, то сміялася, то пильно придивлялася до усіх будівель. Чоловік її не розумів, та відчував, що їй важко покидати це місце, – тут вона виросла.
Вони від’їжджали удосвіта, коли тільки сіріло перед сходом сонця. Вона мовчала і плакала. Більше сюди не поверталася.
Кажуть, що прощалася вона з кожним деревом в саду, що називається Шевченковим парком, із кожним кущем. Кланялася усім воротам. Садила квіти, розмовляла із птахами, прощалася із річкою, купалася там ночами, та пускала вінки на воду. Щось коїлось із нею, та ніхто нічого не розпитував. Усі ночі вона спала на терасі або ходила садом між старих дерев. Чоловік просто чекав дня виїзду.
А вона одягла голубу розкішну сукню кольору його очей і сідаючи у карету промовила: « Себе залишаю, а тебе забираю». Це потім
люди зрозуміли, що означають ці слова, бо почала ночами по саду проходжуватися тінь жінки у голубих відтінках. Не ховалася вона від людей, це на неї дивилися з острахом. Та помітили люди: якій парі пані сама поклониться, ті жили щасливо. Кажуть, часто молоді пари ходили садом, щоб її зустріти і чекали поклону, а, бувало, і їй кланялися.
А ще кажуть, що залишила пані листа чи то для коханого, чи просто так, у безвиході. Там було написано, що закопала вона йому великий скарб на тому місці, де вони вперше поцілувалися. А хто ж знає, де це місце? Ніхто цього не бачив. Служниця листа не передала, а місцеві люди перекопали парк вздовж і впоперек, але так і нічого не знайшли. А скарб існує, бо пан бідкався, що хтось всі його збереження та її коштовності вкрав. Вона усміхалася і плакала.
Минули часи. Багато чого змінилося у парку Шевченка після того, як неподалік почали злітати в небо малі літаки. Парк став культурним центром Глинян. Тут були виставки, фестивалі, приїжджало багато гостей. У парку вирубали трохи дерев, посадили інші. І знову час все змінив, почав парк пустувати та тужити, позаростали стежки. Він потребує людської турботи та любові.
Локація на карті – https://maps.app.goo.gl/CGiMSUq7Hyuixrv37