Легенда “Перший і другий”
– Дякую, бабусю, за водичку!
– Хіба за воду дякують? Дякувати треба Богу, а людям за руки золоті, що викопали і змайстрували криницю.
– От я і всім дякую! Відпочила і далі піду.
– Хай щастить тобі, дочко. Заходь, коли будеш повертатися.
– Зайду, обов’язково зайду.
Дівчина пішла, а бабуся, що сиділа на пеньку біля ксьондзової криниці, усміхнулася. – Зайде, точно зайде, бо «хто водицю губами вхопить, той додому дорогу знаходить». Не одна мати кропила сина в дорогу цією святою водою і зустрічала після довгої розлуки. Не одному козакові ця вода силу давала до життя…. А дітвора обливала на другий день Великодніх свят усіх перехожих – на здоров’я… Ця вода творить дива, бо «хто нею омивається, той – усміхається»
Бабуся усміхнулася, а хлопчина, що тихцем спостерігав за нею і чув її бурмотіння, підбіг і попросив.
– Розкажи, бабусю, казочку.
– Я тобі живу легенду розповім, от згадала. Сідай біля мене і послухай.
Колись дуже-дуже давно, ще коли тут ніхто не жив, а були тільки зарості непрохідні, переходили цими місцями по звіриних стежках люди. Часто вони відпочивали під кронами дерев, ховаючись від спеки або залазили під лапаті гілки ялин, щоб перебути зимову морозяну ніч. Були такі, що полювали на звірів і тому часто сюди приходили. Не один раз люди зустрічалися, уже і впізнавали один одного, але бували між ними і суперечки. От тоді вони і починали доводити свою правоту, тільки до нічого доброго це не призводило. Люди злилися, сварилися, а, бувало, і кулаками махали.
От на перехресті таких двох доріг зустрілися двоє літніх людей із костурами. Один був спокійний та з добрими очима. Підійшовши до роздоріжжя, він шукав місця, щоб присісти і відпочити у жаркий літній день. А другий йшов і весь час бурчав. Намагаючись йти швидко, він часто спотикався. За ним ледь плентався хлопчик – змучений, спраглий, у лахмітті…
Під ялинами, у холодку виднівся, звалений вітром стовбур, на який можна було сісти, але треба було терпіти колючки. А на сонці стояв трухлявий пеньок, який виглядав привабливіше. Коли вони зустрілися, перший чоловік чемно скинув з голови щось схоже на шапку і вклонився. Другий вдав, що не бачить і попрямував до пенька. А от хлопчик вклонився у відповідь, і очі його загорілися. Він сповільнив ходу і, роздумуючи куди йому йти, до пенька, де вже немає місця, чи до ялини на колоду, де було місце і для десятьох людей, рушив до ялин і вмостився у затінку під гіллям, відіпхавши його рукою. На пеньку сидів другий чоловік, мовчки знімаючи із себе свої торби, він був задоволений собою, що встиг зайняти це місце, та коли він не побачив хлопчика біля себе, почав бурчати і, примружившись, поглядом шукав його. Але коли він побачив, де хлопчик вмостився, то аж запихтів від злості. Розуміючи, що дитина не звертає на нього увагу, він почав його кликати до себе, та хлопець не хотів йти, лиш махнув рукою.
– Ах ти, чому не слухаєшся?- взявши в руки палицю, він швидко підійшов до нього і замахнувся. Хоч хлопець закрив голову руками, приготувавшись до удару. Удару не було. Палиця наткнулася на іншу палицю і вибилась із рук другого чоловіка. Він аж сам злякався.
Із закритими очима хлопець прокричав
– Та чого ви причепилися? Хто я вам?
– Ти маєш мене слухатися, бо я старший, – закричав чоловік, але поглядом був прикутий до першого, який ще тримав свою палицю. Побачивши його серйозне обличчя із добрими очима, він плюнув на землю і пішов до пенька.
– Хто він тобі?- спитав перший чоловік.
– Ніхто. Я заблукав, а він пообіцяв мене привести додому, – злякано сказав хлопець.
– То ти його не знаєш?
– Ні. Зовсім не знаю, і мені здається, що ми йдемо не в той бік. Та й він мене старається завжди ухопити.
– То чому ж ти йдеш з ним?- спитав перший чоловік.
– Бо нікого з людей я ще тут не бачив і мені страшно, а от побачив вас, і все змінилося. В голосі хлопця відчувалась впевненість.
– І куди ти з ним так дійдеш?
– А я за ним більше не піду – і, трохи помовчавши, хлопець спитав: – А можна мені з вами?
– Залюбки. Мені не завадить в дорозі такий друг – сказавши це, чоловік побачив, як хлопець повеселішав. – От і добре, ще відпочивай. – От, якби тут ще води попити! – з сумом сказав хлопець.
– Не сумуй, зараз знайдемо, якщо ти допоможеш. – Перший чоловік взяв палицю і, піднісши її паралельно до землі, почав рухатися легкими кроками у бік пенька. Другий, не розуміючи що робиться, почервонів ще більше ніж був і засопів, готуючись битися. Та перший не звертав на нього уваги, він оминув пенька і зупинився на край дороги, де кінець його палиці почав сіпатися вниз до землі. – – От тут є вода, – голосно сказав він. Хлопчик підбіг до нього.
– Хіба? Не вірю. А як до неї дістатися? – він махнув рукою і відвернувся, ідучи до ялин.
– Дістанемо!- Чоловік направив кінець палиці у землю і з розмаху встромив у грунт. – Нехай постоїть, а ми почекаємо. Природа своїх у біді не кидає, – спокійно сказав він і, струснувши руки ніби від важкої роботи, теж направився до ялин.
Минаючи чоловіка на пеньку, він побачив, що той просто гине : – з розжареного обличчя граду котив піт, висунутий язик пересох, а очі закотилися кудись вверх і він тільки хрипів.
– Хлопче, – покликав перший, – допоможи.
Він підскочив до непритомного другого і притримав його за плечі, не давши йому впасти.
– Тримай його, – сказав він хлопчикові і розв’язав мотузок, який міцно стягував важку грубу одежу на шиї. Тоді підійшов до своєї палиці і, взявши її за верхній кінець, мовив: – Боже, твоя воля і вода серед поля, дай напитись і землі поклонитись.
Він рвучко витягнув палицю із землі і… вверх до самих хмар піднявся струмінь води. На сонці вода виблискувала різними кольорами веселки і розсипалася в різнобіч, окроплюючи все навкруги. Всі вони враз стали мокрими від води. Другий чоловік застогнав, відчувши прохолоду, а хлопець, опустивши його голову на мокру траву, почав ловити воду руками, пити і вмивати лице. Він не вірив, що то насправді, бо все виглядало, як чари. Босими ногами він бігав кругом пенька, кругом високого фонтану води, що не переставав бити
з-під землі.
– Що це? Як це? – з усмішкою на обличчі підбіг хлопчик до чоловіка з палицею, який теж був весь мокрий і щасливий.
– Це Божа любов, – впевнено відповів чоловік, відходячи від бризків. Він теж скинув важку свиту і пішов до другого, який вже намагався встати і теж виглядав щасливим. Коли їхні погляди зустрілися, вони обійнялися. Другий чоловік плакав, а перший вдивлявся у воду, що почала текти по стежці, утворюючи річку. Усі троє сіли під ялиною і мовчки дивилися, як до води почали злітатися птахи і збігатися звірі. Усі пили воду і дякували Богу за любов.
Бабуся замовкла.
– Бабусю, то таке перехрестя, як оце? І ялини я бачу, і річка он там внизу…
– Так, так, все так.
– А де ж той струмінь води? – не вгавав хлопчина
– Як де? Ось він, – бабуся рукою показала на криницю, – тільки вже не б’є вода під хмари.
– А чому називають ксьондзовою? – спитав хлопчик.
– Бо перший чоловік і був ксьондзом. Він ніс між люди Божу любов і добро.
– То ця вода цілюща? – хлопчик широко розплющив очі.
– Так і цілюща, і жива…..
Хлопчик рвучко зіскочив з лави і підбіг до криниці, забувши, що воду можна зачерпнути горнятком, він набрав пригорщу води і великими ковтками випив, витерши губи рукавом. Обличчя його засвітилося. Він усміхався і побіг, крикнувши.
– Дякую, бабусю, за легенду
– Біжи, дитино, біжи до щасливого життя, – тихо мовила бабуся.
Локація на карті – https://maps.app.goo.gl/txCJV8kpFBUvxEsn9