Легенда “Бувальщина”
Сонечко кидало своє ласкаве проміння на квіти, трави, пробуджувало природу і лоскотало Степанкове личко. Він усміхнувся, не розплющуючи очі, і спитав:
– Бабусю, вже час?
– Ще ні, нас дзвін покличе. Але піднімайся, одягайся, поснідай, почисти зубки…
– Знаю, знаю, бабусю. Я все встигну. Він зіскочив прудко з ліжка і затупотів ніжками по кімнаті, вибіг в коридор, забіг на кухню…
Бабуся давно чекала онука зі Львова на канікули. Він хоч ще маленький, але дуже розумний і допитливий хлопчик. У нього запитань цілий віз із хвостиком. От і сьогодні бабуся знала, що за цілий день він розпитувати буде багато. Тому вирішила повести його в церкву ( може, хоч трохи помовчить і подумає). Та вона помилилася, бо він все наздогнав.
– Дзвонить, дзвонить! – Степанко закричав на всю хату. Бабуся вибігла з кухні І почала шукати телефон, бурмочучи
– І чому це я не чула дзвінка?
Тут Степанко, як розсміється
– Бабусю, це дзвін дзвонить. Нас до церкви кличе!
– От і налякав ти мене. А сам ти готовий? – Він засопів носиком, защіпаючи сандалі, а потім закричав
– Го – то – вий!!!
Бабуся аж оторопіла від несподіваного крику
– От ніяк я не можу звикнути до твоїх витівок.
– Я ж нічого поганого не зробив, – буркнув хлопчик і вже чемно стояв на ганку, чекаючи бабусю. Звуки дзвону долинали до нього. І він думав… Коли бабуся застала його у такому стані, то запитала:
– Ну, і про що ти думаєш?
– Про дзвона, – чемно відповів він, – якийсь голос його журливий.
– А у нашого дзвона історія важка, тому і голос журливий.
– Бабусю, а ви мені розкажете історію нашого дзвону? – хлопчик вже приготувався слухати.
– Степанку, он попереду уже і церква, я не встигну тобі розказати цю цікаву історію, – відповіла бабуся, – Давай після служби Божої. Степанко хотів заперечити, але надійшли інші жінки, привіталися і завели бесіду з бабусею. Поки вони стояли біля церкви, Степан розглядав дзвона: « І що тебе болить? – думав Степанко, – Чому тужиш?»
До церкви зайшли тихо, помолилися і цілу годину у Степанка перед очима дзвонив дзвін. Він стояв не рухаючись, здавалося, що і не дихав. А коли після церкви бабуся сама почала розповідь, Степанко ніби отямився і слухав з відкритим ротом, не перебиваючи.
– Було це за часів війни, коли до нас прийшли фашисти. Не дуже добре вони себе поводили, але людей не чіпали. Та і люди старалися не потрапляти їм на очі. Але вони вирішили забрати нашого дзвона для переплавки на гармати. Людей охопив жах. Вони молилися, плакали, просили, та фашисти пострілами у повітря прогнали людей і наказали не виходити з домівок. Наш дзвін, хоч і не дуже великий, та дуже важкий. Думали німці, як його скинути із дзвіниці. Вони не переймалися, чи трісне він, чи ні, адже все одно на переплавку. А народ млів і молився. Дев’ятеро німецьких солдатів знімали дзвона, він їх ледь не задавив. Залишилося завантажити на воза, а тут і обід їх настиг. Та у німців був закон – все кидають і до їжі. От вони пішли на обід, а дзвона залишили на землі біля церкви. Не витримав дядько Іван і, ризикуючи життям, украв дзвона.
– Як украв?- у Степанка аж очі збільшилися.
– От так, украв. Він один узяв дзвона наперед себе і заніс додому.
– Як додому? Як сам? – Степанко аж тремтів.
– От так, сам. І де у нього та сила взялася? Він же не був силачем. Видно, віра допомагала, а страх додавав сили. За стайнею, на городі, була велика яма, у яку влітку стікала гноївка і згортали гній від корови та свиней. Іван розумів, що тільки там німці не знайдуть дзвона. Дзвін не голка – спробуй заховати.
Степанко заплющив очі і закрив їх руками
– А йому не було страшно?
– А ти як думаєш? – бабуся помовчала.
– Мало того, він і нікому нічого не сказав, мусився тримати у таємниці.
– А що фашисти? – у Степанкових очах зачаївся страх .
У бабусі з очей потекли сльози.
– От далі було жахливо. Німці не повірили, що можливо було вкрасти дзвона їм з-під носа. Вони скрізь шукали, перерили кожне подвір’я, кожну хату, усі закутки і будови, але не знайшли дзвона. Галасу, крику було, почали і людей бити, та люди самі дивувалися, хоч і раділи. Дзвін уцілів… Але де ж він? І тут фашисти зігнали усіх жителів Глинян біля церкви і оголосили, що якщо ніхто не признається, де дзвін, то вони будуть стріляти кожного четвертого жителя.
– Як? – вирвалося у Степанка. – На смерть?
– Так, дитино, – сказала бабуся і обійняла онука. Вони обоє заплакали. Змахнувши сльозу, бабуся продовжила.
– Тільки от не встигли вони людей розстріляти, їм прийшов наказ відступати негайно. Тому відпустили людей. Отак дзвін і залишився у Глинянах. Правда, людям Іван нічого не сказав і потім, бо багато було зрадників. У церкві не направилися служби Божі, з неї зробили склад. А от з-під дзвіниці чути було звук дзвона. Хтось боявся, хтось хрестився, а інші казали, що це дзвін і далі кличе на службу Божу людей. Там жив дух дзвона. Люди раділи і чекали інших часів. А коли настала Вільна Україна, от тоді Іван, який на цей час жив в Америці, сказав людям про дзвона. його розкопали, відчистили і повісили на місце. По сьогоднішній день люди вдячні дядькові Івану за врятованого дзвона. А коли він помер в Америці, дзвін весь день дзвонив.
– Ого, весь день? – дивувався хлопчик.
– Весь день люди змінювали один одного, а дзвін голосив за рятувальником. Тому у нього голос журливий.
– Тепер він на своєму місці дзвонить, а не у підземеллі, – задумливо сказав хлопчик.
– Так, це так, – тільки почали з’являтися там духи в одязі монахів. Вони берегли колись дух нашого дзвона, от тому приходять подивитися, чи все добре із ним.
– То ж вони його провідують! – радісно сказав хлопчик.
– Так, провідують, а може і злих духів і поганих людей відганяють, бо не кожен може там знаходитися у підземеллі дзвіниці.
– Бабусю, це ж той дзвін, яким я дзвонив у Великдень. Але тоді він був веселий.
– Бо день веселий.
Хлопчик мовчав і думав, а бабуся додала.
– Це доля нашого дзвона щаслива, а от у сусідній церкві німці дзвона забрали. Там тепер висить новий дзвін, його виливали аж у Польщі.
На дзвіниці кожен дзвін мав своє місце. Їх або німці зняли, або люди сховали. Та з часом не всі дзвони познаходили : одні заросли деревами та кущами і до сьогодні у землі лежать інші, знайдені людьми для наживи,були продані на метал після війни.
– Бабусю, а я, коли виросту, навчуся виливати дзвони, – сказав Степанко, а бабуся погладила його по голові.
Локація на карті – https://maps.app.goo.gl/EyEC3msAEdmuxNcc8