Легенда “Замок Метелика”
Берег річки. Сонце, мов дитина, купається у чистій воді. Ліс видніє вдалині, і доноситься дівочий спів. Божа благодать… Спокій… Так тут було, поки не збудували замок, ще і люди заселили околиці. Глиняни розросталися. Все більше возів із добром проїжджало через поселення, все важливішим ставав замок. Тулилися до нього білі ліплянки і розбігалися по обидва береги врізнобіч, аж до лісу і до копанки. А там глина… Багато її використовували у будівництві, а ще дерева з лісу і каміння витягували з річки. Замок жив своїм життям.
Маленька Марічка допомагала мамі, яка поралася на кухні у пана. Робота починалася зранку, тому дівчинка звикла прокидатися на зорі і йшла з мамою. Вдома було нудно залишатися самій.
-Марічко, витри підлогу в сінях, мені розхлюпалась вода.
– Добре, мамо!
– Але шмаття винеси надвір, на пліт, щоб просушилося.
Дівчинка швиденько все зробила, а на плоті сидів метелик. Яким же красенем він був: дивовижні кольори, великі крила, довгі вусики. Такого Марічка побачила вперше, тому аж завмерла.
– Сподобався? – ледь басистим голосом запитав дідусь Іван.
– Такий красивий, – промовила протяжно Марічка.
– От і нашому панові такий сподобався, тому і донечку свою називав метеликом. А вона і справді була, як той метелик, красива із кучерявим волоссячком, що розвивалося на вітрі. А ще була дуже привітна. Маленькою тягнулася усім на руки.
– Діду Іване, то ви про нашу пані Мирославу?
– Так. Вона стала красивою панянкою і такою ж милою, як у дитинстві.
– То ви її ще маленькою пам’ятаєте?
– Не один раз носив Миросю по будівництві її замку.
– Чому її замку?
– Бо пан наказав будувати замок у формі метелика. Він і є власністю нашої пані Мирослави. Хоч не дуже він схожий на метелика своїми добудовами і конюшнями, але вона любить тут бувати, бо виросла тут.
– Марійко!- загукала мати. – Ти куди понесла це ганчір’я? Під ліс?… Ходи і допоможи. Підмети отут.
Дівчинка вдячно усміхнулася діду Івану за цікаву розповідь і побігла. А в голові у неї роїлися думки і уявити собі вона хотіла форму замку – метелика. Одне запитання мучило її – А де ж вусики метелика?
Минув час… Пані продала замок і поїхала назавжди. А замок почав сумувати і руйнуватися. Трохи йому і люди допомагали – розтягували врізнобіч. От і залишилися самі добудови для переробки овочів і фруктів, де і працювали довгий час жителі Глинян: на підприємстві «Заготконтора».